Густі платинки снїгу не перестають падати від раня. Такі вже гори всипали, сьвіта Божого не видко! А вітер віє-завіває, крутить білі тумани пустими полями, мягким пухом встелює дороги, що і слїду їх не найшов бись.
Край села стоїть хатина. Дрібні віконця ледви визирають із соломяної загати, ледяна рука рисує по них взористі цьвіти. Ух! як темно сегодня в хатї, як зимно! Погас огонь в печи, недоварена страва стигне в невеличких горнятах. На постели лежить хора жінка, блїда! блїда — спечені губи шепочуть щось в нестямі, важкий віддих поносить грудьми. В ногах ліжка тулить ся до себе двоє малих дїтий, закрутивши босі ноженята старою кожушиною. Тихо! сумно… В сїнех почуло ся голосне тупанє, се мабуть хтось витирає чоботи зі снїгу.
А то метїль нинї, крий, Матїнко Божа! — заговорила перша, хухаючи в замерзлі руки.
— Зимно-ж бо і у вас, докинь дров, Катре! — звернула ся до дївчини.
— Лишила-м огонь, погас, заки я з вами вернула — відказала Катря, накладаючи хворосту на померкле вуглє. Жінка приступила до постели.
