Дмитрик лежить у лікарні. Зламану ногу його взято в лещата, нога вже не так болить, як перше, і Дмитрик може підвестись на постелі. Він розглядає простору кімнату, де лежать хворі, дивиться на сестру-жалібницю, що зігнулась над недужим, і зупиняється врешті на своєму столикові. Там, межи усякими пляшечками з ліками, червоніє колодочка з його козика. Ох, той козик! Він нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на його.
«Може, мати їсти хотіли, як я купував козики… може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі… і нікого в мене немає… сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені мамка за все, що я накоїв?» — думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотились йому на обличчя. То десь Бог покарав мене: нащо було обдурювати усіх, просячи для слабої неньки? Нащо було казати, що я сирітка?.. От тепер Бог і дав так… А все той Гаврилко: недобрий він хлопець, він мене на все підводив… Ні, то я недобрий, що слухався Гаврилка… Не вибачить мені бог, не вибачить…
І Дмитрик поглядає в куток, де з чорних рям дивиться на його суворе обличчя Бога-Батька, і здається Дмитрикові, що не варт він пробачення, що ніхто не дарує йому вини його…
— Що зо мною буде? — турбують думки дитячу голову. — Де я подінусь?.. Хто мене нагодує, хто зодягне мене, каліку непотрібного?.. Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати. Буду щось робити, на хліб заробляти. Добрі люди поможуть… А де ж ті добрі люди? Е, я знаю, що є! Адже матінка не дурно казали, що світ не без добрих людей!..
|
2 лютого 1893 р.
Вінниця |
