кою мигнула в голові у кожного. Що робити? що чинити? де отаман? Жах обхопив чумаків. Одні стоять, мов тороплені, другі метушаться на місці, мов рятунку шукають. Де ж той отаман? А ватажок ще й глузує, бачучи такий сполох.
Ой, ви хлопці, ви добрі молодці,
А де ж ваш отаман? —
питає він чумаків, осміхаючись.
Наш отаман ходить між возами,
Умивається сльозами.
Що він ходить, ходить між новими,
Умивається дрібними, —
з сумом думають чумаки.
Та недовго сумує отаман. Його засмалене мужнє обличчя спахнуло вже звагою, і металевим гострим голосом вигукує він над сполоханим табором наказ, аж луна котиться гаєм:
Ой, ви хлопці, ви добрі молодці!
Ой, беріте дрюки в руки…
Гей, та й бийте, бийте, не жалійте…
Стрепенулось чумацтво… метнулось до возів по дрюччя — і стало до бою…
І от при світлі догоряючого вогнища, у глухому степовому байраці, у мертвій тиші сонного гаю зчинився бій. Брязкіт дрюччя, крики, стогін, прокльони, благання о поміч, хрип конаючих, дикі голоси сполоханих птахів, лопотання їхніх крил — усе те зіллялося в один несказаний галас, в одну хвилю диких згуків… Котиться та хвиля гаєм, далі тихшає, а ще далі гине в широкому степовому просторі, під темним зоряним небом. Ось налягли здобичники, тісною каблучкою здушили чумаків, вимахують ножами та булавами… Міцно стоїть купка завзятих чумаків — видко, наважилась боронитися до краю, на життя й на смерть… Ще хвилина — і враз, як один чоловік, ринула лавою на розбишак, розірвала тую живу каблучку, зім'яла, кинулася в один, у другий бік, несучи скрізь жах та смерть… Здригнулися комишники, побачивши побитих товаришів, і кинулися навтеки, підставляючи спини під чумацьке дрюччя.
