«Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… прийди… — уперто думала вона в одно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання. — Нема… покинув… через Домніку покинув… Але чекай! Та що йому зробиш?.. Одружиться, а я… покинута, знеславлена, з дитиною… Сором!.. сором!.. довіку сором… Візьмуть люди на зуби, мов вітер солому… А батько!.. Домне, домне!..[1]
Гашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.
Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її:
«А може прийде?.. а може прийде?..»
Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Гашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирості, до краю…
Йон, чуючи свою провину, уникав Гашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Гашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Гашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.
— Ти як тут опинилась?.. Чого?..
— Чого?.. Того, що годі вже сподіватися, поки сам прийдеш… Коли старостів пришлеш?
Голос Гашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.
— Що?
— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Гашіца роздратовано в саме ухо Йонові.
Йон припинив трохи коні.
— Не пришлю… — відрізав він рішуче.
— То так?.. А за сором мені чим заплатиш?..
— Батько не велить дружитися… — крутив парубок, дивлячись кудись убік.
— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?.. А тоді?.. А це що?.. — враз скрикнула Гашіца і вхопила Йона за
- ↑ Боже, боже!
