Писарчуки, почувши цікаву розмову, повскакували зза стола і, позакладавши пера за вуха, стали за плечима в старшини. Вони моргали один до одного та показували пальцями на Олександру. Погана усмішка розповзалась по їх жовтих, з остудою обличчях.
Олександра подалась на два ступені наперед і вклонилась старшині, бгаючи в руках червону хусточку.
— Господин старшино! Краще мені з мосту та в воду, ніж з ним жити!.. Він мене побив, побила б його свята п'ятниця… Він любиться з молодицями… я докажу, що він ходить до тої слинявої Насті…
Паничі захіхікали і, щоб удержатись, позакривали роти кулаками.
— Цить! Заторохтіла, як порожняк по дорозі!.. Чуєш, зараз мені погодися з жінкою! — обернувсь старшина до Гната. — Щоб мені не було межи вами незгоди! В мене нема довго! Раз-два — і кінець! Такеє то діло!
— Як хочете, старшино, а я з нею не буду жити! — сказав Гнат.
— І я з ним! — підхопила Олександра.
— Побачимо!.. Гей, десятник!
На поклик той вбіг, розпихаючи людей, десятник.
— Дай но їм лопатки, най удень лагодять окопи навколо волости, а ввечері зачиняти їх укупі в холодну, може вони там скоріше поєднаються! Та настелити соломи в холодній, щоб було їм м'якенько!
Писарці пхикнули в кулак, але не могли вдержатись, і гучний регіт залунав по хаті.
Збентежених Гната та Олександру повели з волости.
— Отакеє то діло, куме, — обернувся старшина до Максима, засукуючи рукави. — В мене все скоро! Побачиш — до завтра як голубки густимуть твої діти. А в холодній, як у коморі, ніхто не заважатиме.
Писарці скалили жовті зуби та реготались, аж поки рудий писар не гримнув на них. Тоді вони метнулись до стола, повиймали зза вуха пера й зашкрябали в паперах.
Максим дякував старшині, але йому було трохи ніяково. Він не сподівавсь такого суду. «А може й справді буде лучче, — подумав він, — може вони скоріше дійдуть до згоди, як їх звести докупи».
Десятник завів Олександру та Гната на город і дав
