врешті вийти з кав'ярні. Зробив кілька кроків, хитнувся і раптом схопивсь за бік. По пальцях спливала кров.
— Кров! забили людину! — хтось крикнув.
Бекір з цікавістю й жахом дививсь Рустемові в очі.
— Швидше додому… — прохав Рустем.
Кинулись кликать фіакра… по чорній вулиці розлігся крик… заторохтіли колеса… З червоних вікон летів у пітьму ґвалт і метушились в кав'ярні люди, як на пожежі…
Тихо поплив фіакр з Рустемом кривими вулицями. Чорні доми лежать з обох боків, як скелі… Немов не город, а річка темна, глибока… Пливе по ній човен… пливуть мінарети, мов білі щогли… хвилі гойдають Рустема… скачуть, як в танці, зорі ростуть, зникають… так чудно, так дивно… Чи сон — чи дійсність? Рустем не міг розібрати.
Джіафера не було вдома, коли привезли Рустема. Він почув сьогодні неприємну новину; ефенді Мустафа з певних джерел дізнався, що Рустемові не дадуть школи, бо вважають його небезпечним — і переказав про це Джіаферові. Джіафер дуже стурбувався і пішов трохи пройтись та обдумати насамоті, як би про це сказати приятелеві, щоб не дуже його засмутити. Повернувши додому, він здивувався, коли побачив в хаті незвичайний рух та чужих людей. Бекір сидів карячки біля дверей і дивився наляканими очима на відомого в городі лікаря, що нахиливсь над Рустемовим ліжком. Якийсь татарин бігав по хаті, носив щось, переставляв. Що сталося? Бекір зараз схопився на ноги і почав жваво оповідати пригоду, вимахував руками, запинавсь і безперестанку повторяв своє любиме «ч-чорт його знає». Джіафер насилу розібрав.
Караім-лікар врешті скінчив роботу і повернув до Джіафера своє бліде обличчя, ледве помітне спід шапки кучерів.
— Нічого, нічого, за два тижні хоч весілля гуляй, — хай останнє впаде на твою голову, як у вас кажуть, — кисло шуткував лікар, і кутики уст не піднімались в нього, а опускались.
З ліжка осміхався блідий Рустем.
— Ну, конче треба було когось дратувати, — підійшов з докором до нього захмарений Джіафер.
