Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
— А тепер що?
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В венеціянське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці — нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, і йому хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись, чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
— За десять дванадцята буде, — сказав наголос. — «Значить, — подумав, — лишилось менше доби».
Завтра… Уявив собі раптом завтрашній ранок… Насуне з галасом на подвір'я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю… діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на своєму…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих, старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-своєму кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димом сигари, замережив поміст петлями
