до суду. Так, так! На то є суд, а мені голови не крути. Будь здоров!
— Сказав ксьондз, тріснув дверми, тай пішов до покоїв.
Я вийшов на дорогу. Став, подумав, подумав…
— Позиватися з ксьондзом до суду буде мене багато коштувати і то не знати, хто виграє, бо ксьондзи тримають руку з панами, а я що? — Бідний хлоп. Нині процес коштує великі гроші. Деж їх взяти? Щей Параню треба буде курувати і то буде коштувати. Бідна моя головонько! Де тих грошей набрати? А можеби піти ще раз до ксьондза і просити його, щоби хоч половину того дав, що заслужила собі моя дочка за пів року? Ні! Лучше вдамся на судову дорогу, як маю до него це раз іти. Скорше піду з торбами від хати до хати, ніж він має з мене сміятися. Виграю, чи програю, але таки подам до суду. Нехай світ знає яку кривду зробив мені ксьондз.
— Як задумав, так й зробив. Ще в мене настільки грошей найшлося, щоби зробити подання до суду. Прийшов перший термін — ксьондза не було. Прийшов другий термін, ксьондз приїхав. Мене переслухали. Ксьондз щось тихенько поговорив з судією і ухвалили мені за службу Парані одно убрання до роботи, одну хустку, пару чобіт і дві сорочки. Коби я був мав адвоката, то ксьондз бувби мені звернув ще й кошта процесу, а так — пропало! Після ухвали ксьондз дав для Парані убраннє й чоботи й дві сорочки зі сирового, грубого полотна, з такого саме, яке кидаютъ на трумну на похороні, і таку дав хустину, що нею — вибачайте — не хотів би я навіть рук обтерти.
