станція, яку ми огледіли за 10 хвилин, не давала ніяких розваг. Навпаки, для всього села ми стали за надзвичайне видовище. Перон переповнився сільськими дівчатами. Довкола крутилися їхні кавалери і всі розмови точилися навкруги однієї теми: як ми раптово спустилися вниз і як сіли. Вони вперше бачили літака і тих людей, що літають. Безперечно, наша посадка в районі Степної дасть матеріял для розмов років на три.
Ми почали оглядатись. Вийшли на майдан, глянули на забруднений сельбуд і повернулись до вокзалу без жадного бажання знайомитись із «досягненнями» станції «Степная». Саме тоді Голуб вів переговори з Ростовом. Телефонний апарат дзенькав щохвилини, начальник станції весь час промовляв незрозумілі для незалізничника, слова — різні ото — ДНБ, УЦД, ТЧ і т. д.
— Через півгодини йтиме поїзд. Я вас посадовлю, — відповів начальник станції.
Ми заспокоїлись. Здавалось все гаразд. Але біда ніколи не йде сама. Ніхто не сподівався, що й на станції «Степная» нам доведеться провести вісім цікаво-проклятих годин.
Уявіть — картину!
З гуркотом і лязгом наближається величезний поїзд з величезним паротягом «Ех». Ми виходимо на перон і гадаємо, що він зупиниться. Дивимось на широкі могутні груди локомотива і поки він поважно суне першою лінією, прощаємось з начальником. Той здіймає кашкета і, здається, щось ховає од нас. Ми всі помічаємо зміну в настрої начальника.
— Дайте сиґнал для зупинки, — кричить Голуб крізь гуркіт вагонних колес.
Тоді начальник підходить до нас і невесело промовляє:
— Діспетчер Ростову (начальник руху) заборонив зупиняти поїзди. Я дзвонив знову і, здається, по другому поїзду
