ніхто в Заболотові не памятав такої великої повені. Цілі хати з людьми та стайні з худобою несла вода до Чорного моря. Аж мороз перебігав по тілі, смертельний ляк збирав дивитися, як ті бідні люди в розпуці простягали руки з хат на воді о поміч. Але ніхто не важився їх ратувати, бо грозила нехибна смерть.
Того дня вечером сидів Теофіль на стілці коло припічка і розмовляв з Калиною. Говорили про ту страшну повінь. Малий Дмитруньо сидів батькови на колінах, а мала Оксана держалася маминої запаски.
„Правда тату, що як підете знова до Коломиї на ярмарок, то купите мені сопівку?“ — сказав хлопчина.
„Як буду, синку, їхати на ярмарок, то возьму й тебе зі собою. Там вибереш собі сам сопівку, яку схочеш, лише будь чемний. Тобі куплю сопівку, Оксані медівник, а мамі новий кожух“.
Діти ще сиділи трохи і бавились, а відтак пішли спати. Тай обоє старі ще трохи розмовляли, відтак помолилися, поручили весь свій добуток опіці Всевишнього і теж полягали спати. Їхня хата була недалеко Прута. Щось лише кількадесять кроків. Страшний гук розгуканої води не давав їм заснути. Вкінці таки сон їх зломив і заснули. Коли Теофіль в ночи пробудився почув, що коло нього лежить кіт. Торкнувся його, а він був весь мокрий. Здивувало його це немало. Підвівся трохи і став надслухувати. Здавалося йому, що в хаті щось дивного діється. Чути було щось наче
