Оксана (уражена его недбалим тоном).
Служебка зараз прийде,
то й накажи ій.
Іван. Ба, яка ти горда! (до Степана)
у вас там на Москві либонь дівчата
так бришкати не сміють?
Степан. Я московських
дівчат не знаю.
Оксана. Як же се?
Степан. Я власне
недавне на Москві. Поки ще батько
живі були, я в Київі, в науці,
при Академії здебільша пробував,
а вже як батько вмерли, я поїхав
до матері на поміч.
Перебійниха. Чом ти ліпше
сюди не перевіз матусі?
Степан. Трудно.
нема при чім нам жити на Вкраїні.
Сами здорові знаєте, — садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини. Були ми зроду
не дуже так маєтні, а тоді
й ті невеликі добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москві,
мій батько тяжко бідував із нами.
На раді Переявслівській мій батько
подавши слово за Москву, — додержав
те слово вірне.
Іван. Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
Перебійний. Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться…
а потім… присягу не кожне зрадить…
