Оксана (спустивши очі).
Хіба ти завтра їдешь?
Степан. Щож я маю
тобі тут очі мулати собою?
Оксана. Виходить, наче я тебе жену…
Я ще ж тобі не мовила ні слова…
Степан. Невже я маю, ще й того діждатись,
щоб ти мені сказала: „вибірайся“?
Оксана (збентежена, зриває з вишні листочки, кусає їх і розщипує в руках).
Який же ти чудний? Ну, що ж я мала
тобі казати?.. Я не звикла так…
Я инших паничів роками знаю
і ще від них такого не чувала…
а ти… недавно що приїхав…
Степан. Панно!
Ті паничі, безжурно похожають
на щирому дозвіллі по садочках
та вибірають квітку для забави,
і тілько ждуть, щоб краще розцвілася.
А я ж як вьязень, що на час короткий
з темниці вирвався і має хутко
з веселим світом знову попрощатись
і розцвіту пе має часу ждати.
Мені була б не для забави квітка,
я бачу в ній життя і волі образ
І краю рідного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом… Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабного нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може…
Оксана (стиха, похиливши голову).
Чого ж ти так уже у тому певен?
