Ти наче думаєш, що я вже справді
якась ростина, що в мені немає
ні серця, ні душі… (в голосі злехка бренять сльози. Вона уриває).
Степан (знов бере її за руку, вона не боронить)
Оксано! зоре!..
Пробач… я сам не знаю… я не смію…
(з поривом). Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися! (пригортає Оксану). Серденько, скажи,
чи любиш ти мене? Промов же слово!
Оксана. Хіба ж би я з тобою так стояла? (Ховає обличчя у його на грудях)
(Німа сцена).
Степан. Я завтра старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій іх прийме?
Оксана Татко дуже
тебе вподобав і матуся теж.
Степан. Що тільки дам тобі я на чужині.
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого…
Оксана. Не думай, ніби я пуста панянка,
що тілько має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних і дівчат навчили.
Якби ти знав, як тута кров гнітить!…
Степан. Кров?
Оксана. Так. Нераз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицарь, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові,
від крові братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
