Казав: „ідіть, я буду спати сам,
я буду сам” — і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив; він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так,
хто зна чого, він сердився — чужий,
його не розбереш… Ну, все-ж був добрий,
не то що наш „тойон“. У нас казали,
що може він дурний, того і добрий.
Але-ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурнии того не знає. Ми, питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав, не вмів сказати,
а може не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших, — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
