моє? Чі справді не обижали?
— По правді не обижали, — говорить Кармель.
То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?
Тоді й каже Кармель мамі: „Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує!
Мати почала його вговоряти та тішити, як мога. — „Такеньке вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньке, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити,“ — тішила і вговоряла, як уміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не заспокоюється.
Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежучи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, ледві пахли квітки, що не зовсім ще росквітли, соловейки тільки ще своє щебетання налажували, — як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не побачив неньки й сів коло віконця. Може то від
