тільки й можна говорити про святі та божі речи, щоб душа спаслася, а решта — то все нічого не варте. То ж і бачимо превелику силу усяких „Слів“, житій святих та взагалі богословських творів (самого Івана Златоустого було щось з двісті „Слів“). Але все ж як не-як, не могли письменні люде обійтися самою богословською стравою — хотілося знати де-що й про світ божий, про инших людей, про всячину на землі — не тільки на небі. То й почали перекладати усячину з грецької мови та складати з того „Изборники“ (збірники), де можна було дещо знайти з історії, з географії, з природничих наук та инше. Се ніби як у нас тепер журнали. Проявилися у нас, а найбільш очевидно в Київі та поблизу його, свої письменники. Одні були добре вчені і писали дуже мудро, як от митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Прозивали їх „фільософами“. Другі знов писали дуже по простому і в фільософію не вдавалися: се Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яків Мніх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон та багато инших. Між ними найбільш письменників-богословів,
