гати своє військо до Каменця і скрізь розпустив загони, щоб но давали підвозити харчі і всяку всячину до польського табору. Татари зайшли з-заду Поляків через Волинь, Поділля і Галичину. Таким побитом, польське військо було навкруги оточене ворожими силами. Настав холод. Поляки, не маючи кожухів, почали гинути од холоду; до того не стало ще й харчів. Голод, а з ним усякі пошесті вкинулися у польському таборі. Се був час, коли Хмельницький міг би зовсім визволити Україну, та на лихо король, бачивши такі тяжкі для себе обставини, послав до Хана своїх послів і 100.000 червінців і замирився з ним на тому, що платитиме йому що-року данину, а зараз дає йому дозвіл по дорозі до-дому, у Крим, набрати собі у ясир людей, скільки забажає. Багато дівчат, молодиць, парубків і чоловіків погнали Татари, вертаючись до Криму. Народ думав, що сей дозвіл дав Хмельницький і ремствував на нього. Се вже в-друге Татари зрадили козаків, і з таких щасливих обставин, як отсе склалися були для козаків під Жванцем, не вийшло для них нічого. Але Хмельницький не дуже журився зрадою Татар — він уже мав проти Польщі инших союзників: саме прийшла звістка, що Москва приймає Україну під царську руку і починає воювати з Польщею.
Умова з Москвою. Переяславська Рада 1654 року.Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і попсовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на Гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, — все се не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легче дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами з своїм латинством надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятійшого ворога України. Туреччина, хоч і змогла б захистити Україну, хоч може б і не встрявала у розпорядки в середині її, так давнє ворогування, давня ненависть народня до „бусурменів“ не давала поєднатись із нею. Инші держави, як Швеція, Австрія, Франція, були дуже далеко і зовсім не дали б того захисту, якого бажалося. Зоставалося тільки Московське царство. Про нього ще раніш думав частенько Хмельницький, і з ним часто обмінювався листами та послами. Одначе він бачив, що й вдача московська инача, і не до смаку були Українцям московські розпорядки, то він ніяк не наважувався єднатись із Москвою. Хоч і міцне й однакової віри було те царство тоді, та дуже некультурне і зовсім залежне од самодержавної власти одного царя. А тим часом Українці з давніх-давен були народ суто демократичний (простолюдний) і взагалі такий, що волю й рівні права для усіх вважав за найголовніще для свого життя, за святощі, за які він так довго й уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним головою), якою була Україна, ні один народ не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорож-
