давало населенню міста до порядкування значну частину адміністраційних справ і майже цілком судові справи. Виникає тут питання, чи настали після маґдебурського права які-небудь зміни у виконанні тих обов'язків, які людність мала що-до Замку і зокрема у військовій повинності. На це можна дати цілком неґативну відповідь. З привілеїв короля Сиґізмунда III на запровадження маґдебурського права в цілій низці міст: у Чигирині, Сальниці, Копайгороді, Уланові, Лисянці, Горохові та инших виходить, що навпаки уряд наданням маґдебурського права містам мав на думці зміцнити бойові засоби в цих містах, як найліпше налагодити будування Замків у них і утримання їх. От що говорилось у привілеї, виданім Лисянці: „Ми позволили на грунті нашім україннім названім Лисянка місто осадити людьми добрими і чесними. А щоб збільшити їх оборону і безпеку, доконечні в українній стороні, що лежить у сусідстві з неприятелями хреста святого і на самій дорозі їх, і щоби піднести їх значіння, ми надаємо їм маґдебурське право … за те вони мають ставити палісаду і окружати себе стінами і баштами … а кожний із міщан має право заосмотрити ся рушницею доброю, двома фунтами пороху і копою куль; кожний же, що не заосмотрить ся або не схоче мати у себе висшеозначених предметів необхідних для постійної оборони города, буде підпадати карі, назначеній замковим нашим урядом“. В привілею виданім місту Горохову сказано: „Для ліпшого порядку в городі Горохові, а іменно для охорони й укріплення його … ми надаємо сьому городу маґдебурське право … всі загалом міщане будуть обовязані: воколо города вал в порядку висипати, високо його двигнути і дернем покрити: потім палісаду і башти укріпити; також огністрільне оруже — більшого й малого калібра, порох, кулі й все иньше, для оборони доконечне на свої сили й кошти, відповідно до наших вказівок — здобути; також греблю коло города направляти й одержувати по давному звичаю“[1].
В Кам'янці, що користувався більше ніж инші міста широкими привілеями й раніш від них дістав маґдебурське право, міщани повинні були постачати гарнізонові за свій рахунок дрова, світло, м'ясо й возити на Замок воду; вони зобов'язані були будувати, направляти й утримувати міські фортифікації, гавптвахти й т. и.[2]. На підставі цих прикладів, з певністю можна сказати, що від наданого Вінниці 1640 р. маґдебурського права виконування міщанами тих повинностей і обов'язків на користь Замку, що їх настановили привілеї і розпорядження за часів до 1640 р., жадних змін не зазнало. Через постійний безгрошовий стан державної скарбниці Речі Посполітої польський уряд не міг давати людності які-небудь полекші навіть у тих справах, що звичаєм та законами звязані були з фінансовими витратами.
- ↑ Антонович В. Українські міста. Львів, Руська Історична Бібліотека, т. XXIV.
- ↑ Антонович В. Українські міста. ibid стор. 350–351.
