вулкану, що існував тут в передісторичні часи, повстали перед нами в своїй грізній красі. Білий хрест, шпиль сиґнальної щогли та височезні чорні стріли радіостанцій на горах, над невеличким білим містом. Далеко, по той бік заточини, на плескуватому березі білими крапками розташовано намети військових частин. Там, здається, стоїть аденська повітряна ескадрилья, одна з багатьох, що їх має англійський уряд в Арабії.
Знову поліція, шипчандлер та вантажники. Поліцаї чорні й білі. Чорні, худі, страшні, з довгими, витягнутими до колін руками, в одязі не то божевільних пастухів, не то негритянських царків з чотками на грудях — так виглядають тубільні поліцаї. Це, здається, берберійці. Нам рішуче заборонено сходити на берег. Нашим паровичникам це зовсім не подобається. Маленьке біле місто, вип'яте до моря білими цистернами з написами, з вуличкою, що простяглась понад морем, зникає десь за цистернами й знову з'являється між ближчими будинками, доступне всім цим поліцаям, вантажникам, маленьким човнам, що вештаються й пропонують нам рибу,
