За дві години діставшись до лікарні й розповівши лікареві про хоробу Анкауге, я дізнався, чому Анкауге не хотів іти до культбази.
— Каже „папа умер“? — питав мене лікар. Це він сам тиждень тому задушив свого батька, а тепер сюди не йде, боїться, що тут будуть його лаяти та соромити. Проте, треба буде до нього заглянути.
Одвідати Анкауге визвалась акушерка, що саме на той час була майже без роботи. Єдина її пацієнтка, яка тоді була в лікарні, почувала себе вже добре.
Я бачив ту чукчанку. Це була одна з перших, що їх вдалося покласти до лікарні. Вона погодилась залишитися в лікарні лише разом зі своєю родиною. Їй приділили окрему кімнату, й там жили: хора, її мати, сестри, батько й чоловік. Правда, саме тепер батько й чоловік вибирались на полювання за моржами. Хора вперто намагалася перетворити цю палату лікарні на звичайну яранґу, й, щоб втримати її в лікарні, лікарі мусили йти на значні поступки.
Окрім неї, в лікарні був іще лише один
