въ нашому роду сповытуха соби, та бабуючи щастя знайшла, — знайшла та й не встерегла щастя; отъ злыдни намъ у наслидокъ и дала замись достаткивъ. А якъ не встерегла вона щастя, дакъ ось якъ.
Седыть моя баба на грядци — нехай — царствуе; поле соби цыбулю, ажъ стрибае жаба непорожня; стриба, тъ ніякъ черезъ межу не перелизе. Що вхопыться кихтыками, розипнеться, — такъ и посунеться назадъ. Зновъ ухопыться, груддя засыпле або назадъ посунеться! Давай (каже баба) пересаджу тебе черезъ межу, чи не покличешъ ты мене бабуваты… А вдалась и добра соби, и жартовлыва, — чи добра, чы тильки блага Богъ іи знае, отъ узяла й пересадыла, ту жабу не порожню. А жъ черезъ килька дьнивъ идуть, клычуть йіи бабуваты. До кого? (пытае). До жабы. Отъ тоби й жарты! Злякалась. А дали, яко соби блага.» Пийдү (каже) подывлюсь на ту цыкавыну. Прыходыть. Жаба на лижку лежыть на постели. Да не жаба, а пани, пани багатырка. Заразъ послала жаба свого чоловика, пана жъ таки, що бъ винъ прынисъ тыи вилешныки, та кочерги одъ ледачои господыни, що стоять, а не лежять у ночи, тыи горшкы, що не помыти ночують, не помыты ложкы, мыскы, той зризокъ, що проты пятныци лугъ зъ чугуна спускала.
