«колико ляховъ есть въ полской сторонѣ, толико совѣтовъ; всякъ бо свое слово и совѣтъ вишше поставити хощетъ другого, и сами составляють совѣти и писаніемъ утверждають, но всего того отрицаются послѣди». Отож, за таких обставин, і королівська влада, що на неї мав надію Хмельницький, нічого певного для козаків і України зробити не могла. У цьому і був трагізм Речи Посполітої, бо шляхта і короля не слухалася, і поміж собою згоди не мала. До Виговського Граб'янка ставиться неприхильно за його хитрощі, влесливість і лукавство проти сина його благодійника, Юрася Хмельницького[1]. З скарбниці-ж самого Богдана Хмельницького він таємно потяг більш як мільйон грошей, забувшись, як добре ставивсь до нього старий Хмельницький, що не тільки визволив його з полону і дав нагороду, а й став йому наче за близького родича. Розділові, присвяченому гетьмануванню Виговського, Граб'янка дає такий заголовок: «Сказаніе о Гетманствѣ Виговского, и о его неправеднихъ на томъ санѣ дѣйствіяхъ». Там він зве його зрадником московського царя. Він описує його лукавства супроти вірного цареві полтавського полковника М. Пушкаря. Гадяцьку умову Виговського з поляками Граб'янка уважає за легкодумний його акт. Як зрадник і розбишака, він забив Пушкаря, сплюндрував і спалив Полтаву, Зінків і чимало инших міст Полтавщини. А коли він звелів читати козакам Гадяцькі пакти, то не здобув собі од них за те жадної хвали, дарма що там були й корисні для козаків установи, ба навіть навпаки — йому закидали, «же православного Монарха Государя Царя отступилъ»[2]. Тут Грабянка, як бачимо, виступає перед нами як прихильник московського царя. До Брюховецького Граб'янка ставився неприхильно, кажучи, що його «усиловне и самоволне Запорожскіи Козаки хотяху Гетманомъ имѣти»[3]. Вороже ставиться він і до Васюти, ніженського полковника, а за Сомка каже, що з нього «вождь есть храбръ и въ дѣлахъ воинскихъ искусенъ»[4]. Ніженську Чорну Раду Граб'янка описує, приблизно, так само, як і Самовидець, цеб-то вороже супроти Брюховецького, кажучи, що він поклав основу свойому гетьманству душогубством[5]. Зате Сомка він ідеалізує, характеризуючи його такими словами: «Сомко бысть воинъ храбрій и смѣлій, уроди, возраста и красоти зѣло дивной, всего же паче Царскому Величеству слуга найвѣрнѣйший и въ исполненіи воли Его Государской найохотнѣйшій. Обаче и въ таковомъ радѣтельствѣ злоба преможе, ибо язиковимъ промисломъ и немилостю, якоже вище речеся, отъ служки Хмелниченкового, завистливого Бруховецкого, мечемъ въ вію усѣчень, скончася. Каковъ же мужъ сей красотою и возрастомъ бяше, отсюду можно есть разумѣти, яко егда Татарину ихъ посѣщи повелѣно, тогда онъ, прочіихъ усѣкнувши, прійде со обнаженнимъ мечемъ и къ Сомковѣ, которого увидѣвши, начатъ со удивленіемь, купно же и жалостію, вопрошати: «и сего ли сѣщи подобаетъ». Егда услиша, яко и ему всячески умрѣти предлежитъ, возгласи: «о несмисленніи и немилосердніи глави!
