українська до краю зубожіла була. Отже, коли, ласкавий читачу, щось таке здаватиметься тобі підозріле й неправдиве, то, може, воно й справді так. А ти, коли часом здобудеш кращих козацьких або инших якихось літописців, повинен будеш одкласти лінощі і, вибачивши звичайно мою в цій справі несвідомість, на підставі звісток цих літописців, не нищачи й мою нікчемну працю, — виправити дарованим тобі од Бога розумом. Адже я писав історію цих військових подій аж через сімдесять років після того, як вони відбувалися: важко було тоді довідатися як слід певної правди про тодішнє спустошення Правобічної України і тяжке становище Лівобічної, бракувало-бо козацьких літописів. Отож, коли вони, літописці отії, що в них н брав звістки про ції події, помилялися, то помилявсь і я, за писанієм: всякъ человѣкъ ложь. А ти, ласкавий читачу й аматоре правди, вибач мені за ції помилки. Я-ж бажаю тобі од Бога всіх благ дочасних і вічних. Підпис такий: «Истинній Малія Россіи синъ, тебѣ же чителнику тоеяжъ отчизни, всѣхъ благъ присно желателствующій братъ и слуга, Самоилъ Василіевичъ Величко, бывій иногда въ енералной войска Гетманской Канцелляріи Канцелляриста войска Запорозского» (стор. 7).
Ця передмова Величчина до «чителника» надто цікава. Вона пояснює його історично-літописні завдання і його світогляд. З неї ми довідуємось про тії джерела, що на підставі них Величко склав свого літописа, довідуємось і про те, як він до тих джерел ставивсь. З цього боку передмова нагадує трохи «Предисловіе къ исторіи Государства Россійскаго». Адже й тут автор починає з того, що розказує, чим історія для кожної людини корисна. Він каже, як згодом казав і Карамзін, що вона, історія тая, розважає в скорботах. Завдання авторові не релігійні, але патріотичні й національні, він стоїть на ґрунті національної самосвідомости українського або, як він каже, козацько-малоросійського народу: він мав душевну потребу дізнатися й описати його героїчні події, щоб нагадати про них своїм сучасникам, щоб вони не залишилися забуті.
Треба так само звернути увагу на те, що Величко хтів дати правдиву козацьку історію в своєму літопису, і коли сам помилявсь, дак це залежало од помилок його джерел. Він удається до ласкавого читача, нехай той помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису, — той теж звертавсь із таким проханням до свого читача. Величко, як він сам каже, совісно дошукувавсь історичної правди у своєму літопису.
У своїй передмові Величко пояснює, що саме спонукало його заходитися писати свого літописа — це була велика руїна, що її зазнала тоді Україна. Її він бачив на власні очі, проходячи Правобережною Україною. Це найкраща сторінка його літопису, хоча й тут, правду кажучи, ми бачимо риторичні вигуки, що дуже характерні для його викладу. Але разом з тим ми помічаємо ще в більшій мірі правдивий і щирий високий патос, велику скорботу за рідну неньку Україну, яку шарпали і нищили вороги з усіх боків і яка обернулася з землі обітованої в якусь мертву, безлюдну пустиню. Це було правдиве вражіння патріота українця од того, що він сам бачив. Він навіть перелічує усі тії місцевості, якими він
