німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням. З автора швидче історик, як літописець; він справді писав систематичну історію України, більше на підставі історичних джерел: першу й другу частину виключно за джерелами, — третю й за власними споминами, але й до неї, як ми бачили, позаносив був силу документальних джерел. Величко це історик, але історик свого часу, отож і не завдовольняє він тим вимогам, що їх ми ставимо тепер до істориків. Часом він намагається критично розглянути ту чи нашу звістку в свойому джерелі. Так, він виправляє Твардовського в його оповіданні про прихильників Виговського, кажучи: «но не такъ тое все дѣялося якъ онъ написалъ, але такъ, якъ въ сей моей книзѣ назадѣ уже виразилося (I, стор. 436). Далі, оповідаючи Величко про Юр. Хмельницького, пише: «За тимъ вскорѣ Хмелниченко будто (якъ Твардовский пишетъ разнствуяй отъ правди) змѣнивши Полякамъ, а содружившися зъ Росіяни, значніи зъ Росіянами-жъ Козацкіи виправилъ подъезди подъ Лвовъ и Варшаву»… (I, стор. 437). Далі, оповідаючи Величко про Віденську війну, додав: «О той же войнѣ Вѣденской въ лѣтописцахъ Козацкихъ показуется и тако (обаче нефундаменталне), же будто Солтанъ Турецкій зъ Королемъ Французскимъ учинилъ быль тогда союзъ такій, абы сполне онъ Французь ему Турчиновѣ допомоглъ войни на Цесара и Римъ; якая война если бы пощастилася Турчиновѣ, то будто мѣлъ позволити ему Французови Римскимъ и Цесарскимъ панствомъ владѣти»… (II, стор. 535). Часом з Величка раціоналіст, адже він критично ставиться до тої чи иншої звістки, коли звіства тая, як її гаразд обміркувати, викликає сумнів що-до її правдивости. Так, наприклад, починаючи оповідання про війну Хмельницького, він наводить оповідання Твардовського про три ознаки цих подій — відміну сонця, комету й сарану, але «зъ придаткомъ имъ толкованя отъ мѣлкого разума и разсмотрѣнія моего» (I, стор. 55). Він тлумачить їх алегорично — відміна сонця могла віщувати про те, що славетні роди, котрі блищали, наче зірки на небі, мусіли потім потьмаритися; комета, або мітла, пророкувала, що багацько людей буде виметено з цього світу за свої беззаконства; сарана провіщала прихід нової сарани кримських орд і руїну Польщі, що доти кипіла була млеком та медом. І збулося тоді слово Господнє, що вкупі з дужими повинні випити чашу страждань і кволі, разом з багатими — убогі, разом з винними і невинні. Розказавши Величко, на підставі козацького реєстрику, що турки не встигли підступити до Київа, бо його охороняло христіянське військо, додав од себе таку цікаву виправку: …«еднакъ зъ другого рукописного лѣтописца Козарского ясно показуется мое, же онъ Солтанъ Турецкій, аще въ тое время въ миру знайдовался зъ Полщею, еднакъ не посмѣлъ приходити подъ Кіевъ, не тилко для ополчившихся на оборону его войскъ христіянскимъ, але и для того, ижъ будучи въ распрѣ зъ цесаромъ христіянскимъ, пріуготовлялся зъ войсками своими и на него»… (II, стор. 476–477). Тут уже Величко виступає перед нами, як історик-критик.
