— Роби, як хочеш, — оказав Альбінський і зідхнув. — Колись і твоя бабуня думала як ти і притягнула була навіть таке одно українське ягня до себе, але…
Дора прокинулася, мов оживлена тими словами і в її очах заблис шляхотний вогонь: — „Але?“
— Але пішла завчасно у землю.
— Дякую вам, що мені ще переповіли. Але до мене не майте жалю, дідуню. Я знаю свої обовязки супроти вас. Без вас і тети Олі я була б сиротою може і пропала. Знаю, що мене може і ніхто так не любить як ви… Колись і я до столиці виберуся. Але цим разом не можу.
Коли тета Оля попакувала все на дорогу і передала Дорі ключі, сказала їй, що була у Цезаревичів, які дуже просили, щоб Дора перед „Миколайком“ ще хоч на часок зайшла до них.
— Піду, — відповіла Дора, але пригадала собі, що дідо заборонив їй заходити до шкільного будинку. — Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!
Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:
— Твоя кузинка Ева, чудна дівчина і я зачинаю нараз її нерозуміти.
І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що мабуть не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час,
