далася на ніщо, і йшла вперед, а в мені є на жаль щось, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї.“
Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.
— Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, — докінчила Зоня. — Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…
Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Еґон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не памятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. „Альбінська, Альбінська“ — кричав у душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла до дому до тети Ціллі без віддиху.
Від того часу лякалася кожним разом, коли показалася десь здалека офіцирська постать, наче ступала рівно, поважно, невблаганно просто на неї.
Одного разу, з кінцем квітня, ясної, хоч холодної днини, Дора, йдучи до свого інституту, зупинилася коло жінки, що продавала перші весняні цвіти. Саме платила за цвітку, коли почула, як хтось за її плечима зупинився. Оглянулася і поблідла. Юліян Цезаревич поздоровив її і прилучився до неї. Він сильно змарнів.
— Вам подобаються ці цвіти? — спитав спокійно, навіть мирно.
