— О, несподіванка, це пані Вальде! так давно ви в нас не були! Є в нас Юліян, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалєсцент. Може чули? — прошепотіла на знак, що не можна його будити.
Пані Вальде чула та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерти Еґона, то вона ще вчора над вечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.
Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду окружений цвітами.
— Найкращі які були, — сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.
— Які чудові! Ви не боялися дідуня, так немилосердно його ограбити?
— Ще б чого! Вони — моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.
— Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.
— Медом його годуйте. Він чудотворний, ах, дивіться, дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.
— Дам, дам, спасибі, жрекине, але прошу, зайдіть у хату.
— Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.
— Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.
— О, ні! Не нині. Коли побачимося з вами?
— Не знаю, Доро. Може срібними вечорами, або цими днями… колинебудь.
— Колинебудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними може ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим
