сіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.
— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.
Дора мовчала і що хвилини відчиняла шкляні двері, надслухуючи, чи не почує людських голосів на вулиці.
Нараз ударив елєктричний дзвінок від фіртки.
— Хтось прийшов, Доро, відчини.
Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сілььська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцирську шаблю на одно із крісел.
— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.
— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!
— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.
Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку і обізвався.
— Вже не бачу вогню.
— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притулити, та й вітер якби змилосердився над людською працею притих, — доповіла дівчина.
— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.
