ваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.
— Я з салі, пане Цезаревич, — промовила придушеним голосом.
— А я до салі, — відповів він і усміхнувся.
— Я не буду гуляти і саме втікаю.
— А я хочу гуляти, і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.
— Навіть не умію, мабуть забула, а по друге мені вже пригадали нині, що я вдова і моє сумління обзивається. „Він“ так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.
Юліян поблід і в серцю відчув, якби холодний ніж.
— Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми-ж не індійці, — сказав із спалахнулими очима і подав їй рамя.
— Будьте ласкаві, пані.
Вона не обізвалася більше, і мусіла послухати.
Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.
— Я спізнився трохи, — сказав, нахиляючись до неї, — інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відорвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди.
І вже під чудові заколисні звуки вальса він вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її
