зірками. На горах виднілися хатки зпоміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі, і за хвилину пристав.
— Пані Вальде, — вимовив несподівано.
— Пане надпоручнику?
— Пані Доро!
Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано наче в його горлі опирався голос, наче б хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали: — Я могла б вам помогти…
— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?
— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!…
— Не плач, Доро, — попросив він, зідхаючи з полекшою і поцілував її, притискаючи її до себе.
— Боже мій! — відповіла паленіючи, — це в мене з несподіваного щастя…
— Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.
— Але ти про одно забув, Юліяне.
— Забув, що?
— Ти забув, що я Альбінська.
— Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.
