— Ця Ева цілком хлопця проглинула, — сказала Марія до чоловіка.
— Так воно буває іноді, жінко, із найкращим і найповажнішими мужчинами.
Юліян стрінувся з о. Захарієм, який вийшов із свого обійстя на вулицю, поза браму. Парох з обличчя молодця вичитав зараз, що щось трапилось. — Що там, Юліяне? — спитав привитавшись.
— Я виїжджаю, отче, — і пояснив зміст телєґрами.
— Шкода, що саме так складається, — сказав о. Захарій якось сумно. — Ви молоді наче-б змовилися на нас старих. Саме сьогодні по обіді прийшов до Еви лист з Варшави від якихось товаришів, щоб лагодилася в дорогу. Їдуть у Швайцарію. Лист цілком зелєктризував дівчину. Вона думала, як знаєте, ще з кільканацять день у нас побути, тимчасом чужі люди виривають мені дитину із спокійної хати.
Юліян поблід. — Де вона?
Складала свої речі і книжки до подорожі. Мабуть сидить у своїй кімнаті чи в зільнику. Стара слуга, що вийшла з подвіря за браму поглянути за їмостю, вмішалася по звичаю довголітніх слуг до розмови: — Панна Ева у своїй кімнаті при отвертім вікні. Відай читають.
Юліян, закритий кущами наближався до вікна. Ева не чула шелесту його кроків. Його серце забилося. Чи гнівалася на нього? Ах, вона не знала, які почування зворушували його серце, чим була вона для нього! Перед нею на вікні лежала книжка, але дівочі очі не читали.
— Ево! — закликав упівголос.
