Альбінським якби щось підкинуло.
— Портрет покійної пані, той великий на головній стіні? Як це могло статися?
— Хто його знає? Впав та й роздерся. Панна Оля скрикнула „Єзус Марія“ і вдарила в долоні, коли я їй це розказав. Коли я хотів покійницю назад повісити, вона заборонила і казала, що по роботі сама це зробить, бо тепер не має часу.
Альбінський станув на рівні ноги і відгортаючи волосся з чола, зморщив його грізно.
— То ніхто не винен, лише ви обоє самі, особливо старша панна. Ви з тими своїми вічними порядками та обтиранням порохів певно нарушили цвях у стіні. Вас усіх варто з хати повиганяти!…
— Все може бути, пане. Я лиш кажу…
— Забирайся. Де панна Оля?
— У коморі, чи в їдальні. Вони дуже в роботі.
— До лиха з тою роботою, Олексо! товчуться з нею від кількох день, а зайти сюди до мене, поспитати, чи мені чого не треба, не прийдуть. Кілько разів я не наказував, щоб мені про все здавали звіт, якщо в хаті скоїться добре, чи лихе.
— Ага, — схаменувся Олекса, — от що я ще хотів доказати та за образом був би забув. Срібний голуб, той чубатий, що панна Дорочка, що я кажу: пані Дорочка собі вибрала і випестила, згинув цієї ночі і я найшов його мертвим у зільнику.
З очей Альбінського, якого можна було старцем назвати, блиснуло майже молодечим вогнем гніву. — Ти що не скажеш, Олексо, то все глупотою дише, стара баба з тебе. Іди і зачини двері від моєї веранди, бо віє.
