Грубий бальок розваленого моста, нанесений розшалілою водою, вдарив його в чоло!
Переодягнену в чужі сукні Дору, неначе божевільну, привезли ми з жінкою полковника до дому. Вона лежить безнадійно хора, без памяти, омліваю з остраху, що стратить розум. Бідний батько, довідавшись про траґічну смерть сина, вдарив головою об стіну і там впав. Двох лікарів щоденно буває в хаті. Дору рятують, бо що нам залишиться, коли збожеволіє, або загасне?
Бідний мій батько, бідний дідуньо, бідне і твоє серце, Ольго. Сумний буде ваш нинішній вечір. Доглядай батька. Коли можливо, приїжджай. Ні, не приїжджай, прилітай. Я сама хитаюся між життям і смертю. Чи є правда, чи є справедливість?
Ваша Цілля.“
Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю. — Їдь, Ольго, — сказав, опускаючись обезсилено у фотель, — залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь доки ще вони живі, доки бє в них живчик. Я ще маю надію, їдь.
Коли два тижні пізніше тета Оля вернулась із столиці, проти неї вийшов директор Альбінський і спитав уже здалека:
— Як там, донько?
— Ліпше, славити Бога, — відповіла. — Потрохи Дорі память вертається, вона в неї була наче засипана. Почала до мене горнутися, гладила по ли-
