вже майже укінченою артисткою, і працювала саме над одним образом, який хотїла продати і поїхати до Італїї, щоби побачити тамошню штуку та найти і собі дорогу до неї.
Мала двацять і кілька років, була знїмчена Полька і брала своє занятє дуже поважно. Дражлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житю наймилїйшою людиною.
Тїшила ся великою симпатією межи своїми товаришками по занятю, а навіть і самі професори, острі подеколи до нечемности супроти своїх учеників і учениць, любили її по батьківськи і робили їй свої закиди і уваги в найлагіднїйший спосіб, щоби лише не діткнути її. „Das schönste Glückskind“ називали її, а й вона сама не називала себе інакше, як: „Ich, das Glückskind…“
Я прилагоджувала ся до матури, бо хотїла бути учителькою.
Вчила ся музики, і язиків, і преріжних робіт ручних, ба і все иньше, що лише можна було, забирала я в себе, щоби стало колись капіталом і обернуло ся в хосен. Маєтку я не мала, а житє, вибагливе мов молода дївчина, жадало свого.
Знайомі з наймолодших лїт, ми мешкали разом.
Мали дві великі комнати, елєґантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброї родини і хоч не розпоряджала великими фондами, була претенсіональна і розпещена. „Я не можу зрікати ся всего так, як ти!“ говорила нераз роздражнено, коли я напоминала її, числити ся лїпше з грішми і зрікати ся деяких приємностий.
— Мовчала б ти! — лютила ся. Ти сего не розумієш. Я артистка і жию відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тїсно-проґрамової людини як ти! Ти можеш обмежити ся на своїм ґрунтї, бо мусиш;
