тут же опинила ся. Оден погляд на одїж його і схудїле пожовкле обличє — і, неначе недавно пан-отець, угадала вона тепер положенє чужинця.
Ріжні думки заграли роєм в її голові. Хто він? Відки ішов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб? — А потім: неживий? Цїлком неживий.
А відтак заволодїло нею одно почутє, що наплило могучою филею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Як найборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнула ся низько над ним, впиваючи ся в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий… Господь великий.
Відтак скривив гіркий усьміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлї…
Оглянула ся з розпукою округ себе. Не з'явить ся яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?… Хотїла його до своєї хати затягнути; як найборше. Вже вечір зближав ся, мороз тиснув, а він уже гасне… вже деревіє…
Нїчого не побачила. В округи тишина, тут лїс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока… о Господи, ратуй!!
— Вуйку… татку… заблагала з неописаною щирістю в голосї — здійміть ся. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравцї подам. Лише трошечки… трошечки здійміть ся… здійміть ся, татку!!
Вона старала ся піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянула ся вона.
Великі її чорні очи впили ся далеко в сїльську дорогу і благали розпучливо: спішіть на поміч, люде! — нещасний гине, приходїть ратувати. Приходїть, бійте ся Бога! Лише одробина ще якої иншої сили — і вона затягне його в хату.
