мучило, мучило, аж Бог сьвятий не змилував ся над нею.
Люде забідкали ся, а одна жінка аж руки заломила.
— Най Бог боронить. Се вже остатне в неї було. — Як би ви були видїли, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! — Ви би… оповідачка перервала і сплакала. — Як кров червона — такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стїни била, кричала. Чоловікови не то що, а волосє дубом на голові ставало. — А її чоловік поволік ся мовчки до стайнї і доси там лежить. — Адже тепер уже всьому кінець… Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапно дальше.
Ярмаркові занїміли.
Ішли вони не промовляючи нї одним словом одно до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відобрало. Одно по другім мірило хату і малі, сьвітлом переповнені, віконця, боязко цїкавим оком, і пішли далї.
— Завтра піду! — подумало кожде з окрема. Аж по довгій, тяжкій хвилї мовчаня обізвав ся оден. Се був найстарший з гурту і білоголовий.
— Я вам кажу, люде, що отсе з Магдаленою щось є, сказав він. Я її не від сьогодня знаю, а з малку знаю. Я вам кажу, вона крівавить ся за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Анї не гадайте, що за гріхи тата або мами. Нї. Так як воно в неї показуєть ся, то воно волічеть ся вже від віків давних, яких анї ми, анї вона не памятає. За гріхи других. Тай знайте: вона вже з малку воліче той тягар. А з малку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша, і як куря, таке мале покинула.
Слухачі зітхнули не промовивши нї слова.
— І все так виходить — толкував білоголовий далї, що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лїсом,
