у фільософів, раз в артисти, а інодї у взірцї сьвятих і мучеників. Ваші наслїдники мали стати лїпшими. Те, чого вам не доставало, мало бути в них довершене, вами і товаришками вашими житєвими, що мали мати вже відповідний степень культури вашої. —
Ми ще „біблїйні“ були і первісні.
Корились сьвятим, лякали ся гнїву божого, вірили в чудеса, в судьбу — душі наші були дитинні, інодї наівні до сьмішности. Ми знали лиш письма сьвяті… а ви вже більше пізнали…
Дїтоньки!
Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Без науки, без артизму, без новожитного кольориту, новожитної фільософії — лиш просто очима своїми „природними“, що вивчили ся крізь безчисленні лїта розріжняти всї обяви і відтінки людської вдачі й житя.
Починаю від тебе, найстарший мій сину. Сину мій первородний! Хочу тобі лиш кілька словець сказати, а при тім і твою матїр згадати.
Вона вже жила тобою і дрожала за тебе, заки ти ще сьвіт божий побачив.
Матїрні почуваня зрозуміє лиш одна мати на сьвітї, то й що тобі про неї багато иньшого говорити?
Здаєть ся — не було під сонїчком красшої дитини на сьвітї над тебе. Так говорила вона менї заєдно. А одного разу, коли ти дрібною хлопчиною вибіг із хати на улицю, а вона за тобою в такій самій пустотї, щоб сиіймати тебе, і заразом стати там на широкій дорозї твоїм ангелом хранителем — над'їхав оден незнайомий вельможа дорогою чвіркою, а ти проти него пігнав.
Вона скричала, як божевільна — а чвірка зупинила ся. Пан висїв із карити і взяв тебе на руки. Він глядїв із зачудованєм хвилю в твоє личко, погідні як небо очинята, а вона
