А потім: Ви держались якимось чудним інстинктом якогось тайного правила, яке можна приміром уложити в такі слова: Ви все утримували, що треба ще щось учинити, щоби любити одно одного взаімно, щоби себе взаїмно здобути, себе взаїмно заслужити. Ви не уважали себе одруженими, не думали, що „здобули“ себе вже; що вже одно одного цїлком гідне, варта. Нї. Ви оставляли все ще щось між собою до здобутя неосягненого…
Ви знали, що гармонїя не може істнувати, не може віддихати, наколи між людьми, що хотять із собою гармонїйно жити, не останеть ся ще щось таємничого.
Ви нїколи не допускали, щоби отвертість і вирозумілість затирала ся межи вами, але заразом ви завсїди оставляли ще дещо в домівстві думок і почувань, що становило, що ви завсїди прагнули взаїмно свого товариства.
Ваші істоти задержали через те ту по части невияснену „внутрішну красу“, яку звемо словами „приємність, милість;“ бо ви задержали обоє непорочний змисл, що нїколи не перестає бажати, щоб подобатись. То бачив я, дїтоньки мої. Тепер відбиваєть ся та ваша колишня гармонїя в ваших дїтях.
Ти остала ся сама з своїми дїтьми. Дїтоньки! Ви не вважаєте на мене, а я вас заєдно бачу.
Я бачу, як ти осамітнена, заходиш коло своїх менших і дорослих дїтей. Я сказав би — глядиш подвійними очима на них. Раз за мужа свого, а раз за себе.
За мужа — щоби в його дусї бути товаришкою і виховувачкою дїтей його, а раз за себе, щоби з твоєї особистости набирали духовного корму і укладу.
Я бачу, як ти з напруженєм своїх сил моделюєш ті дрібні істоти, а старшим стараєш ся
