— На маєш! не казала я, — обізвала ся Ганнуся до мене — що то якась швачка?
— Як виглядала з лиця? — питала я, відчуваючи потребу боронити ся.
— Або я знаю? Якось так собі. Не гарна. Лице змарнїле, зі смутними очима…
— Чуєш? — І посїпала мене за рукав. — Се певно якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шалем!… Що вона казала, Катерино?
— Та що мала казати? Не казала нїчого — відповіла стара. — Питала ся, чи тут кімнати до спільного мешканя, і чи можна би їх оглянути?
— А ви, Катерино?
— Я казала, що можна, і показала кімнати.
— А вона?
— Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешканє тепле, бо вона має фортепян і грає і не зносить студени.
— Т-а-к! — кликнула Ганнуся — вона має фортепян і не зносить студени! Ґувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортепяном? Таки зараз; а якже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй працї, і замісць щоб мене обдавала сьвята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і ґам. Нї, danke schön за таку гармонїю. Може будеш ласкава зрозуміти, що се річ не можлива, входити з двома обєктами в спілку. Се певно якась учителька, що мозолить ся цїлу днину з дїтьми, а вечером гримає по фортепянї, щоби оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарнїле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! — І сказавши се отворила широко двері від комнати і поплила гордо в своїм нїби-гнїві до хати.
Я остала ся ще на хвильку в кухни біля старої, задивившись без думки на білєт…
