мене; ми поводили ся тим самим перед нею глупо і просто компромітували ся.
По хвилї прикрої мовчанки, з якої кождий був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, підняла ся вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очи трівожно на малярку. — Не можете рішити ся відмовити, панї? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але-ж ви тому не винні, панї! Се я сама винна, що з'явила ся тут перед вами… Нї, то ви винні — поправила ся, звертаючи ся нараз до мене і усьміхнувшись несказано милим усьміхом. — Ви збудили в менї симпатію, про яку мабуть і не снили, хоч знаю вас лише з видженя; бачила вас підчас викладів науки гармонїї. Шукаючи мешканя, зайшла я припадково і в отсю улицю. Прочитала виставлену в вікнї картку, дізнала ся, що ви тут мешкаєте і зараз рішила ся замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годї. Я нїяк не в силї грати з тим переконанєм, що хтось із окруженя зазнає через гру прикрість, а з нею і через мене! — о нї, нїколи! Мій „фах“ вибагливий і жадає зараз для себе нестїсненої волї. А що я привикла віддавати музицї самі необмежено свобідні почуваня, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріня, що розстроюю иньшим нерви і впливаю погано на моє окруженє, а того я не хотїла би!… Я потребую спокою, що випливає з замилованя до музики і гармонїї в відносинах, передовсїм — гармонїї! Тепер уже я сама перепрашаю, що відступаю — додала троха несьміливо, між тим, коли її погляд промайнув знов боязко по артистцї, — але я справдї не можу інакше. Тут видко, — додала, оглядаючи ся — тут панує тонша краса, але я мушу шукати любителїв музики…
