вірою, таємні чутя душі мов сполохані курята ховають ся під крила розуму, а розум немилосердний кричить: „не бій ся!“ Та трудно-ж не лякати ся, трудно не чути неспокою…
— Який тобі спокій може дати віра в те, чого не розумієш? — спитав рішучо товариш.
— Коли-ж бо й розум не дає менї на все відповіди — нарікав Демидів.
І пішла між молодими приятелями горяча розмова про загадку істнованя, над котрою тілько фільозофів думало. Лужицький говорив так, як би певно знав, що боронить правди; Демидів сперечав ся, випитував, як би шукав відповіди на ріжні свої сумнїви. Знати було, як в тім молодім умі сумнїви і великі гасла, немов та весняна буря, одні засїви замулювали, другі скроплювали животворним дощем; збирались разом у грізну хмару то знов розходились спокійно, даючи приступ веселим проміням сонця.
Прихід старого катехита перебив горячу розмову приятелїв, котрі розійшлись до своїх лавок. Катехит ходив задуманий по клясї, від часу до часу ставив деякі питаня ученикам, ученики читали відповіди з книжки, а він походжав дальше по класї, не зважаючи на нїкого…
На обід ходив Демидів від кількох лїт до людової кухнї, де харчувались ріжнородно одягнені люди. Були там і якісь збіднїлі панки в цилїндрах і студенти і робітники, що́ лїтом без блюзи приходили на обід. Всїх очевидно не стати було на дорожші обіди, тому дешева людова кухня була для них добродїйством.
За оловяний значок, котрий коштував десять центів, дістав нинї Демидів росіл, кусень мяса з фасолею
