Микола мовчав хвилинку, почім зворушеним голосом сказав:
— Та я не глузую собі, тілько правду кажу. Адже поза школою дещо читає ся, та й не лиш самі шкільні книжки! Щож я тому винен? Нїхто менї не роз'яснить… в школї інакше, поза школою інакше, одно з другим в незгодї, погодити я не вмію… Менї самому з тим невигідно.
— Геть менї! Марш, безбожнику! — зірвав ся директор. — Поклич менї ту Лужицького.
Зломаний, розбитий вертав Демидів до кляси. Викликав Лужицького, шепнув єму на коритари, що за пригода, і з уданим спокоєм вернув до кляси. Що такого? що такого? — питали ся шепотом сусїди. Нїчо! — відповів Демидів, нахилив ся над своєю книжкою і задумав ся. Професор традував історию, не зважаючи на шепоти в клясї. Небавом вернув Лужицький, почервонїлий, як півонїя. Через товариша передав зараз карточку Демидову зі словами: „Хтось нас зрадив!“ Демидів задумав ся глубоко над сею пригодою і майже не чув, що говорив професор. Коли вдарила девята година, Лужицький з Демидовим вибігли зараз на коритар.
— Я не признав ся до нїчого — зачав Володко. — Сказав, що сповідав ся, що нїякого кружка не було, нїяких безбожних розмов. А він на те: „Ми все знаємо, не бреши!“ Хтось донїс! Впрочім мене то нїчо не обходить, нехай і виженуть мене тепер, менї все одно…
— Хто-ж би то донїс? — спитав Демидів немов сам тебе.
— Або-ж я знаю!
