менѣ на оленя дивити ся. Або вбій, або хочь прожени єго во̂дъ мене.
— Добре! — каже чоловѣкъ. — У двохъ єго и скараємъ. Загнуздавъ коня, сѣвъ на него; вганяє за оленемъ, що въ коневи трохи духу стало, а тамъ и вбивъ рогатого.
— Спасибо̂ вамъ добродѣю — каже ко̂нь ледви живый. — Одпустѣть теперь на волю, а то трохи не згину — намучила проклята уздечка. — Та ба, не такій товаришь съ чоловѣка! — Хто и пустивъ бы тебе — каже — коли разъ ставъ на припонѣ! Останешь на послугахъ въ мене. Та и завѣвъ коня до стайнѣ.
Съ того часу не має волѣ коневи.
Хто другому лиха бажає,
Того Богъ лихомъ карає.
Лупавъ чоловѣкъ колоду, клиномъ єѣ розбиваючи. Малпа зъ дерева дивилась на єго роботу. — Кобы такъ на мене — каже — знаю, якъ вчинилабъ. Ледви чоловѣкъ во̂до̂йшовъ, вона скокъ до колоды, давай майструвати.
Попередъ усего выйму деревину!… цюкнула разъ сокирою, цюкнула другій, клинъ выскочивъ, колода стиснулась, а малпа: „ай, ай, ай“ усѣми голосами завищала. Ѣй, бачите, колода лапу хватила.