Що-до селянства, то Гальбвахс тримається в значній мірі погляду про соціальну інертність селянства, і не вважаючи його справжньою верствою, не увів його тепер і в розділ про класову пам’ять. Се-безумовно помилка. Ми вказали вище один характеристичний приклад своєрідної „пам’яти“, даної селянським побутом. Але і поза тим селянство всюди являється традиційною верствою, а в суспільствах, побудованих на сільсько-господарських підвалинах, самосвідомість сеї верстви буває дуже висока і її традиції дуже сконсолідовані; їх аналіз дав би дуже багато цінного для Гальбвахсової праці.
Передаючи тут її зміст і провідні ідеї, ми старались згідно з її духом підкреслити громадські моменти функції нам’яти. Але не треба думати, що вона ігнорує зовсім індивідуальний момент. Все наведене тут торкається самої так сказати техніки пам’ятщ як усяку техніку, її виробляє громада, але користання с сеї техніки — се річ індивідуальна. Автор не заперечує того, що кожна людина має,свою власну пам’ять, яка належить виключно їй, обумовлена її вдачею й життям. Але він завважує, що людина заховує спомини навіть про найінтимніші свої переживання лиш настільки, наскільки вона обдумувала їх, се значить: ставила їх у звязок з думками, що їх дав їй громадський осередок, І вложила їх у ті громадські рамки, в яких обертається всяка думка. Сі рамки зложені з понять і засобів вислову, що їх приняла дана громада. Колектив не знає наших інтимних споминів, і вони'належать нам. Але — „досить того, що ми не можемо ставитись до своїх споминів инакше, як тільки зовні, себ-то стаючи на становище инших людей, і можемо відшукати їх у пам’яті тільки йдучи дорогою, якою мусіли-б іти на нашім місці всі инші люди“ (с. 197). Се значить, що ми перекладаємо їх у слова й поняття, зрозумілі не тільки нам самим, але й суспільності.
Таким чином М. Гальбвахс уникає крайностей перебільшеного колективізму й строго держиться соціальної дійсности з усією її складністю й многогранністю. Його праця перейнята теплою пошаною до сеї дійсности, і се дає йому змогу бути об’єктивним, не стараючись урвати виключно для власної психіки індивіда якоїсь частини загального добра, що не належить їй виключно, не силкуючись відділити індивід занадто різко від громади, до якої він вріс, яка зформувала не тільки його побут, але й його думку і дала напрям і зміст його психічному життю.
Він не бачить у громаді того ярма, яким вона здається соціологам індивідуалістам. Дивиться на неї приязно, як на джерело, звідки одиниця черпає життєвий зміст для свого власного існування. Не перестаючи бути вірним послідовником Дюркгема, він старається підкреслити власне сю оптимістичну сторону соціологічної дійсности, що замало висовується в працях учителя. З таким соціальним оптимізмом написано чимало сторінок сеї цікавої книжки, які хотілось-би переказати тут усі. Але для сього їх забагато.
