69
А ворог непокоївся і без найменшої перерви закидав набоями всю ділянку селянської позиції товариша Данила. Повстанці в свитах і кожухах, здавалося, прикипіли до землі. Лежали тихо, наче каміння і тільки тоді, як ворог надто робився сміливим і пробував наступати, це каміння порушувалося з місця і одним рухом відкидало його назад у ліс. Міцнійшав мороз, зривалась сніговиця, сильніщали дикі вітри північні, але ніхто не скаржився й не нарікав. Навпаки, що дня й що ночі до Данила прибували все нові й нові повстанчі ватаги, якими він зміцнював і поширював свій фронт. Не маючи гармат і не можучи відповідати ворогові на його безнастанну стрілянину, що чинила його фронтові не-аби яку шкоду Данило послав до арсенальських робітників Супоню, наказавши йому поінформувати їх в імення чого провадиться боротьба і намовити їх залишити в арсеналі роботу. Але ще Супоня не встиг повернутися зі своєї небезпечної подорожі, як почався останній і рішаючий бій.
З наказу Головної Команди революційних військ, всі сили було кинуто на фронт і поведено наступ. Данило рушив перший і було дивно почувати йому, що він такий звичайний і такий сміливий та дужий. Сірі свити й зашмаровані кожухи здавалися живим валом, який відділився від самого чорноземного ґрунту й покотився на ліс всією силою своєї незмірної ваги. Ще хвилина, ще мить одна і, здавалося, затріщать не тільки кості ворога, але й самі столітні дуби, за якими притаївся він…
Данило стояв у першій лінії і керував перебіжками в розстрільну. Над його головою розірвалася вже третя ґраната, але він, цілком байдужний до того, захоплено думав про перемогу. Він уже зарані відчував її і його серце було сповнене незвиклої радости. „То-ж тепер всі тут! — думав він. — Григорїв, Шинкар, Балбачан, Ангел і я між ними, такий самий, як і всі і всі разом — велика сила!… Ця сила може хоч кого побороти!…“
І було дивно, що поруч цих думок, повставало в душі якесь незрозуміле передчуття чогось недоброго, яке вже недалеко і воно незабариться прийти й показати себе у всій своїй огидливости. Що воно, яке саме і звідки, — годі було зрозуміти, але відчував, що воно страшне і несвідомо шептав: «Хто зруйнує й розрізнить цю силу, той проклятий буде на віки!…“ А сірі повстанчі ряди здвигалися зі своїх місць і посувалися все вперед і вперед. Механічно кидав словами команди: „Десята сотня, по десяткам, перебігай!“ і десять кожухів підводилися від замерзлої землі і, трусячи полами, якось по медвежому перебігали полем і залягали вже на узліссю…
Навколо, як у жлукті, все кипіло й переверталося. Стріляли гармати, але вже тільки свої, бо ворожі затихли за браком набоїв. Супоня своє завдання, як видно, встиг виконати в свій час. І коли нарешті всі ряди здвинулись
