71
— Що-ж робить Винаренко? — говорили одні. — Невже він не бачить, що панів не треба допускати до влади.
— Він бачить, та нічого зробити не може, бо його Галичане тримають… — говорили другі.
— А чому немає нашого батька Грушницького? — гомоніли треті.
— І не буде, бо його Петляр наказав не допускати! — упевнено казали четверті. — Петляр навіть Винаренка хотів застрілити!…
— Тоді не треба нам такого Петляра, ми собі другого виберем! — кричали пяті.
— Коли вони тягнуть за попами і баламутять нас, то вже краще з червоними йти!… За що ми кров проливали?… Для чого ми тоді гетьмана скидали?… — гули й гомоніли навколо.
А ще через якийсь час, в повстанчих рядах пройшли трівожні чутки, що в Харкові знов обявився другий уряд, який каже, що він, „обстоює права робітників та селян і всіх панів стирав на порох“, що Балбачан отверто „тримав з панами“, що Григорїв „стоїть за ради“, що Шинкар „допомагає червоним“, що… і так без кінця і краю… і побачив Данило, що в цім шумі йому нема місця і, зібравши всіх своїх земляків, подався до свого рідного ґрунту, до Трипілля. Тут він сподівався, збільшити свої ряди свіжими силами і в затишку рідних трипільських гір, спільно з товаришами, обміркувати свої справи й намітити плян дальших дій. А шо ці дії будуть і що він мусить в них прийняти саму ближчу участь, — він знав уже напевно.
Рідне Трипілля стрінуло його своєю аматорською музикою і піснями і з голосними криками „Слава товаришеві Данилові!“ — вітало свого природного вождя.
Темніли обрії, ховалися в туманах негод намічені шляхи, зростала в душі трівога і хотілось ясного… Думки, як чорні гади, росширяли собою черепи й непокоїли мізок, а він пручався й напружував всю силу своєї волі, бажаючи прийти до чогось певного і одноцільного.
Найбільш болючою думкою було те, що буде тоді, коли селянство знов буде позбавлене своїх прав і попаде в залежність чужої, хоч і червоної влади. На його думку, єдиним засобом було — стати самим червоними і цим самим уже зробити ту владу своєю. Мучився від цього день і ніч, не їв і не спав майже. Одного разу пішов до матері і сказав: „Мамо! Не сила моя бути так далі! Благословіть за селянську волю встати!..“
