вариші. Та ж коли різник знову полічив свої воли, та углядів, що вже шістьох нема, то тільки гукнув:
— А ну лишень, Дунчо, за ним!
Скочив Дунчо на ноги й, ледве хитрий шинкарь встиг оглянутись, як пес вже плигнув на нього й відкусив йому червоного від горілки носа. Закрівавлений злодій ледве втік додому, щоб зав'язати собі обличчя.
А тим часом пес прибіг з крівавим носом до свого хазяїна. Різник пізнав одразу, кому саме той ніс належав. Пішов він покрівавленою стежкою просто до обори й повернув своїх волів до гурту. Знову ревла ціла отара, посуваючись собі далі шляхом поуз корчми. А різник підійшов до вікна й загукав:
— Пане-хазяїне! Де там ви поділися, що поробляєте? Вийдіть лишень сюди: маю заплатити вам за вечерю та за ночліг!
— А, йдіть ви собі з богом! Буде ще час — заплатите иншим разом! — стогнав нещасливий шинкарь.
— Ну, то принаймні не хочу я одійти з вашим носом. Маєте його от тута, на вікні, тільки вже вдруге не жартуйте з моїм псом! — сказав різник, поклавши шинкаревого носа на лутках, і пішов за своїми волами.
Щасливо пригнав він гурта додому, хвалив свого доброго пса й бавився з ним. Коли це якось прийшла до нього одна старенька бабуся.
— Еге-ге-ге! Пане різнику! Добрячого маєте собаку, — засміялася вона.
— А що ж? І справді, добрячого! — відповів різник.
— Ще б пак! Бо то ж, що б ви собі знали, не пес, а заворожений чоловік! Годі вже йому на вас служити, пустили б ви його на волю!
— Та чому й ні?! З радістю, бабусю, з радістю пущу, та ж тільки він від мене не одійде!
