все на світі минає: підуть марно царства й панства, трони й корони, а любов щира останеться на віки.
Катря (сміливіше). Кохання порівняє й царівну, й сироту, й королевича з нашою бідною баришнею. (Захоплюючись). Марне підуть і царства й панства, трони й корони. (Спиняється, з пориванням обнімає Таню). Як ловко, баришне наша золотая!
Таня. Ой, які-ж ми, Катрусю, дурні з вами. (Осміхаючись, ховає голову на плечі у Катрі, далі помалу підводить, говорить стиха). Як-же будеш ти мене любити, коли-ж моя врода примарніла? Та де-ж ти був забарився, як я тебе дожидала, як маків цвіт мліла, а прибув тоді, як я тебе вже й не сподівалась, та й красу свою замарнувала. Та коли-б же я була знала, що буде для кого, то я-б своє лице од вітру ховала, я-б свої очі в журбі не сушила, то я-б свою косу у зіллях купала, квітками зрошала та й за мурами, за замками красу свою тобі пришанувала. А він і одказує. (Думає. Стиха, але сильно). Що я-ж тії мури вогнем попалю!
Катря (за нею) Що я-ж тії мури вогнем попалю!
Таня. Що я-ж тії ключи мечем помечу. Що я-ж твої суми громами поб'ю, вітрами пущу!
Катря (жарко обгортає Таню). Та я-ж тебе, бідну дівчину, натружену та нагорйовану винесу з цієї неволі на коні золотому!
Таня (тихше). І знайду я тих малівниць, що красу твою одмалюють, а карівниць, що очі знову накарують… (За дверима щось застукотіло. Таня й Катря відразу кидаються, слухають. Стукає дужче).
Катря. Це може він? (Дивиться на Таню широко розплющеними очима). Таню, це королевич!!
Таня. Цитьте!.. (Слухають).
