Зіля. Ні, не здається… Це не по моєму ділу. (Перемінивши тон). Що я маю вас спитати, Тетяно Васильовно! Недавно вичитав я у „Ниві“, що сонце через мільйон років…
Катря (голосно позіхає). Ух… Задрімала. Ось слухайте, Таню, що я вас буду питати, чи ви не знаєте, чого ото Зіля так близенько моститься біля вас?
Зіля. Хто, я? Що ти вигадуєш! (Одсовується далі).
Катря. А-то хіба ні?
Таня (сміючись). Зіля чогось боїться мене, як огню.
Катря (бере кочергу, йде до дверей). Вірте йому! Вони всі вміють прикидатись. А знаєте, Таню, що він казав мені сьогодні?
Таня. А ну, що?
Зіля. Що-ж я тобі казав?
Катря. Каже (сміється): ну, що за ловка наша вчителька, так і де її шукати такої!
Таня. То ви такий, Зіля? А я думала, що ви смирненький, що ви дитина.
Зіля. Та щоб я пропав, коли я казав їй таке. Вона меле й сама не знає що.
Таня. А хіба вже я така погана, Зіля?
Зіля. Я в цьому ділі нічого не тямлю.
Катря (глузливо). О?! Чи й не тямиш! А хто оце зараз казав, що цю науку ще в школі проходив? Ви стережіться його, баришне! (Пішла, сміючись).
Таня. А що було-б, Зіля, коли-б я у вас справді закохалась?
