си, що аж за очи брала. Надзвичайно богатий убір виріжняв також молодого підполковника від князїв повбираних в кожухи. Богун мав на собі жупан зі срібної лями, і червоний контуш, яку то барву носили всї переяславські Козаки. На бедрах носив креповий пояс, з котрого звисала дорогоцінна шабля на шовкових спонах; але і шабля і убір гасли при богацтві турецького кинжала, затканого за пояс, котрого рукоять так була висаджена дорогими камінями, що аж сипало від неї іскрами. Так прибраного кождийби радше уважав аго за якесь панятко високого роду, нїж за Козака, тим більше, що і єго свобода рухів і великопанські манєри не зраджували низького походженя. Приблизивши ся до пана Льонґіна, вислухав істориї про предка Стовейка і про зітненє голов трох Хрестоносцїв, а потім звернув ся до намісника і, так якби межи ними нїчого не зайшло, спитав з повною свободою:
— Ваша мосць, чую, повертаєш з Криму?
— З Криму — відповів сухо намісник.
— Був і я там, і хоч не заганяв ся аж до Бахчисараю, то думаю, що єще і там буду, єсли ся справдить се, про що говорять.
— Про що васць думаєш?
— Говорять, що єсли милостивий король розпічне війну з Турками, то князь воєвода навістить Крим огнем і мечем, і через сї вісти є велика радість на Украінї і на Низу, бо єсли під таким вождом не погуляємо в Бахчисараю, то хиба під жадним.
— Погуляємо, як Бог на небі, — відізвали ся Курцевичі.
Поручникови подобало ся се поважанє, з яким підполковник говорив про князя і він усьміхнуши ся, сказав вже лагіднїйшим тоном:
— Васцї, як виджу, не досить походів з Низовцями, які тебе прецї окрили славою.
— Мала війна, мала слава. Велика війна, велика слава. Конашевич Сагайдачний здобув єї не тілько на чайках але і під Хотином.
В тій хвилї відчинили ся двері, і до кімнати війшов Василь, найстарший з Курцевичів, проваджений за руку княжною Єленою.
